До дня незалежності

«День незалежності – нагода згадати всіх тих, хто боролися за неї, тих, завдяки кому вона стала можливою…», – говорить Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

У 2015 році Верховна Рада України прийняла закон про правовий статус і вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України в ХХ столітті, який визнає такими всі організації, які боролися за незалежність України.

Вперше в ХХ столітті незалежність України була проголошена 22 січня 1918 року текстом IV Універсалу. Ця держава проіснувала 3 роки. Це були роки безперервної війни – з більшовиками та «білими».

У 1939 році українці на Закарпатті першими у міжвоєнній Європі зі зброєю в руках стали на захист своєї свободи проти військ союзника німецьких нацистів – авторитарної Угорщини. 15 березня проголосили незалежність Карпатської України. Тоді, захищаючи своє право на самовизначення, загинули близько 5 тисяч українців.

30 червня 1941 року у Львові Організація українських націоналістів проголосила Акт відновлення Української держави. У відповідь на цю політичну подію нацисти розпочали масові арешти українських патріотів. Протягом наступних понад 10-ти років десятки тисяч воїнів Української повстанської армії виборювали незалежність у визвольній боротьбі, спочатку у протистоянні з нацистським, а згодом комуністичним тоталітарним режимом.

Мрія мати власну державу знову визрівала роками у творчості діячів культури-шістдесятників, у політичних акціях протесту правозахисників та дисидентів, у прагненні мільйонів українців. Спроба у Москві 19 серпня 1991 року «оновити» Радянський Союз у сталінських традиціях стала поштовхом до розгортання національно-демократичного руху за незалежність у більшості республік СРСР. Українці об’єдналися у масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР.

24 серпня 1991 року на позачерговому засіданні Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, зазначивши у ньому, що продовжується тисячолітня традиція державотворення в Україні, яка має право на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі українці підтвердили своє прагнення жити в незалежній державі, зробивши її незворотнім фактом історії.

Першими із понад 130 країн світу Українську державу визнали Польща, Канада, Латвія і Литва.

З 1991 року Україна стала незалежною державою. Але навіть в такому офіційному статусі народ не відчував повноцінної незалежності. Українці, як сильний народ, відвойовували свою волю та незалежність через шлях революції.

Революція на граніті

Ще до оголошення незалежності, відбулася Революція на граніті. Тоді понад сотня студентів оголосили голодування на Майдані, який до їхнього вчинку носив ім`я Жовтневої революції.

Протести тривали 16 днів — з 2 по 17 жовтня 1990 року. Після цього активісти здобули перемогу: ВР УРСР підписала постанову, яка гарантувала виконання усіх вимог учасників протесту.

Революція «Україна без Кучми»

Акція «Україна без Кучми» 2000-2001 років об'єднала опозицію проти тодішнього президента Леоніда Кучми. Його підозрювали та й досі підозрюють у причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Наметове містечко протестувальників, яке виникло після «касетного скандалу», до розгону міліцією проіснувало декілька місяців. 1 березня 2001 року його брутально ліквідували.

За кілька днів правоохоронці затримали УНСОвців, на чолі з їхнім лідером Андрієм Шкілем, за активну участь у протестах. Також затримували молодих людей, навіть за те, що розмовляли українською мовою. Загалом у той день за ґратами опинилось понад 300 осіб. Майже усіх їх швидко відпустили. Однак 19 фігурантів справи склали ядро судово-політичного процесу та отримати максимально можливе покарання за – як визначила влада – «організацію масових заворушень».

Після «України без Кучми» Кучма все ж таки лишився на посаді, однак акція є важливим елементом боротьби за незалежність України.

«Помаранчева революція»

У 2004 році українці не дозволили себе одурити на виборах і вийшли на Майдан Незалежності. Події тих холодних грудневих днів отримали назву – «Помаранчева революція».

Акція почалася 22 листопада 2004 року, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів, в яких змагалися Віктор Янукович та Віктор Ющенко. Основним результатом революції було призначення Верховним Судом повторного другого туру президентських виборів. За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

Після перемоги революції в Україні були великі надії на зміни, однак не всі сподівання здійснилися. Разом з тим Помаранчева революція була часом високого національного піднесення. А досвід протестів допоміг отримати перемогу на Євромайдані.

Протягом останніх років українцям знову довелося боротися за збереження своєї незалежності. Спочатку у боротьбі проти злочинного режиму Віктора Януковича, тепер – у протистоянні з Росією, що порушила цілісність нашої держави анексією Криму та розв’язанням війни на Сході України.

Євромайдан

Євромайдан – національно-патріотичні протестні акції, передусім, проти корупції, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України. Мирний протест проти рішення уряду призупинити підписання Угоди про асоціацію у листопаді 2013 року переріс в одну з найкривавіших сторінок української історії.

4 місяці боротьби на морозі, лише за офіційними даними – сотня вбитих, об’єднання нації та визнання всього світу принесли Україні перемогу. Увечері 21 лютого Янукович і частина його компанії покинули Україну.

Анексія Криму

Євромайдан виявився лише початком невинних смертей. Після втечі Януковича ситуація в країні залишилася складною, якою скористався північний сусід. У березні Росія анексувала український півострів Крим.

23 лютого в Севастополі відбувся 20-тисячний мітинг, на якому було прийнято рішення не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголошено громадянина Росії Чалого. 25 лютого акції сепаратистів були проведені перед Кримським парламентом. А вночі 27 лютого парламент та уряд Криму захопили невідомі бойовики і вивісили над ними прапор Росії. Тоді ж було захоплено аеропорт «Бельбек» та зупинено паромну переправу в Керчі.

1 березня самопроголошений голова Ради міністрів АР Крим Сергій Аксьонов звернувся до Путіна з проханням посприяти у забезпеченні миру і спокою на території Криму. Після цього Росія ввела на територію України своїх військових у формі без розпізнавальних знаків, які отримали прізвисько «зелені чоловічки».

З цього дня в Криму блокували українські військові бази, захоплювали адмінбудівлі. 11 березня самопроголошена влада прийняла декларацію про незалежність АРК. Провели так званий референдум.

18 березня самопроголошена влада Криму і Путін підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії». 20 березня договір був ратифікований Державною думою РФ, 21 березня - Радою Федерації, і набрав чинності. 11 квітня відповідні зміни були внесені до конституції Росії.

Анексію Криму не визнають усі демократичні країни світу. Події в Криму поставили незалежність України під загрозу.

Війна на сході

Після окупації Криму Путін фактично розпочав війну на сході України, і хоча офіційно Росія не визнає, що бере участь у бойових діях в Україні, доведено – північний сусід поставляє як терористів, так і зброю та техніку.

У середині квітня 2014 року озброєні групи проросійських сепаратистів почали захоплювати адмінбудівлі та відділки міліції у містах Донбасу та Луганську. У відповідь на їхні дії українська влада оголосила про проведення Антитерористичної операції. Поступово протистояння переросло у війну, яку влада України досі називає абревіатурою АТО.

Масові заворушення були спровоковані силами російських військових, вони роздали зброю і допомагали сепаратистам розхитувати ситуацію.

Після цього були мінські угоди, які терористи постійно порушують.

Українські захисники продовжують виснажливу боротьбу за Незалежність, часто ціною власного життя…

У період становлення незалежності України було чимало борців за неї. Це більша частина народу. Звичайно, всіх одразу не назвеш, але згадаємо деяких.

Іван Франко

Блискучий письменник, поет, історик і філософ, який присвятив життя в тому числі і суспільно-політичної діяльності. Першим поставив питання про те, що галичани не асоціюють себе єдиним цілим з іншими українцями, написавши: "Ми повинні навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів ..." Першим почав пропагувати ідею створення єдиної української держави .

Михайло Грушевський

Перший голова української Центральної Ради і перший президент України. Після Жовтневого збройного повстання в Петрограді 1917 року Центральна Рада, очолювана Грушевським, проголосила Українську Народну Республіку у складі федеративної держави. Була розпочата організація народного господарства, створення наукових і культурних установ. Після розгону більшовиками Установчих зборів у січні наступного року Центральна рада проголосила незалежність УНР. Однак тоді ж київські більшовики підняли повстання в місті, що послужило формальним приводом для московських більшовиків ввести на територію України війська і взяти Київ. Розпущена Центральною Радою Армія УНР не змогла чинити серйозного опору, а сам Грушевський виїхав до Австрії.

Павло Скоропадський

Після вигнання більшовицьких військ з України за допомогою німецьких і австрійських військ став Гетьманом України, змінивши при владі Центральну Раду, яка вже не мала особливої ??довіри у населення. Почав будівництво системи української економіки, запровадив власну валюту. Універсалами Скоропадського були створені Українська Академія Наук, українські університети - у Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також вийшло кілька мільйонів примірників підручників; була заснована широка мережа загальнокультурних установ (Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр і т.д.) Почав реформу армії, яка відбувалася за підтримки німецьких військ та уряду. Спробував вирішити болюче земельне питання. При цьому не зміг налагодити внутрішньополітичний діалог щодо подальшого устрою країни, що зіграло на руку зовнішнім і внутрішнім супротивникам - російським комуністам, а також внутрішнім супротивникам. Після зречення від влади змушений був тікати в Берлін.

Степан Бандера

Людина - символ. Людина-протиріччя. Для одних - герой, для інших злочинець. Однак, незважаючи на всю суперечливість особистості Степана Бандери та ореол легенд, що виник навколо його фігури, його дійсно можна поставити в один ряд з іншими борцями за незалежність. Це за його наказом була проголошена незалежність України в перший же день вступу нацистських військ до Львова. За що сам Бандера був заарештований і провів багато років у німецькій в'язниці. Він і його прихильники створили реально діючу підпільну організацію, що проголосила своєю кінцевою метою незалежність України. При цьому не варто забувати і про те, що не завжди під егідою ОУН-УПА воювали одні ідейні люди, природно, як і в будь-якому збройному формуванні, були всякі. Тому і їхні дії після війни сприймаються настільки полярно людьми з різними поглядами.

Роман Шухевич

Безпосередньо стояв біля витоків створення УПА. Ставши на чолі керівництва ОУН (Б), зосередив свою основну увагу на усуненні розбіжностей в середовищі ОУН щодо поглядів на політику і стратегію визвольного руху, на розширенні зони бойової діяльності УПА, створенні її структур в Галичині, просуванні повстанських відділів у східні області України.

Здійснив низку заходів, спрямованих на вдосконалення структури та органів управління повстанської армії. На початку 1944-го, з наближенням Червоної армії до кордонів Західної України, керівництво визвольним рухом прискорило підготовку до дій в "підрадянській" дійсності, розробило нові принципи політики і стратегії, спробувало включити в боротьбі з більшовицьким режимом всі українські визвольні сили, поширити терени діяльності ОУН і УПА на східні області України. Створив єдиний національний центр для керівництва боротьбою і презентації Українських сил на міжнародному рівні. Продовжив підпільну діяльність після закінчення війни до моменту власної смерті в 1950 році.

В'ячеслав Чорновіл

Один з найбільш широко відомих українських дисидентів, якому вдалося зробити успішну политческих кар'єру вже в період Незалежності країни.

Одним з перших почав виступати проти арештів українських дисидентів в 1965 році. За це був двічі засуджений і відсидів у таборах 12 років. Після звільнення вступив в Українську Гельсінську групу. За свою правозахисну діяльність був засуджений втретє і висланий до Якутії. Після звільнення повернувся в Україну, вступив до партії "Український народний рух за Перебудову", що стала згодом "Народним Рухом" - багаторічним брендом В'ячеслава Чорновола. Саме В'ячеслав Чорновіл наполягав на тому, що виступати треба не за перебудову, а за незалежну Україну. У 1991 році балотувався на пост Президента країни, посівши друге місце і набравши 23% голосів виборців. Після неодноразово обирався народним депутатом України. Загинув 25 березня 1999 року в автокатастрофі при загадкових обставинах.

Українська гельсинських Група

Об'єднання діячів українського правозахисного руху, утворене в Україна 9 листопада 1976 року. Її метою було сприяння виконанню в Україні постанов Заключного акта ООН з прав людини, прийнятого в 1975 році в Хельсінкі. Завданням групи були збір доказів порушення постанов і скарги потерпілих; докази фактів порушення прав людини і націй в Україні; інформування широких кіл української та міжнародної громадськості, урядів держав, що підписали Заключний акт.

УГГ ставила завданням знайомство громадян України з Декларацією прав людини ООН, домагалася від влади здійснення права на вільний обмін інформацією та ідеями, акредитація в Україні представників зарубіжної преси, освіти незалежних пресових агентств, безпосереднього контакту України з іншими країнами.

Через УГГ пройшли Юрій Литвин, Олекса Тихий, Никлай Руденко, Левко Лук'яненко та інші. УГГ стала ідеологічною платформою боротьби проти радянської системи і за права людини і національне відродження в 70-80 роки минулого століття.

Небесна сотня

Більше ста людей, загиблих у вуличних боях в Києві в січні-лютому 2014 року. Учасники патріотичних протестних акцій у Києві висловили свій рішучий протест проти корупції, свавілля правоохоронних органів і сил спецназу. Своїми життями довели, що ідеї європейського майбутнього України, свободи, самовизначення та європейських цінностей є основоположними для українців.

Воїни АТО.

Всі учасники Антитерористичної операції на Сході України, волонтери, медики. Всі ті, хто своєю роботою, боротьбою і кров'ю доводять, що Незалежна Україна – не міф, а самостійна держава, яка має право не тільки на існування, але і на самовизначення.

Доречно було б згадати та вшанувати наших бійців Кіровоградського району, які загинули в зоні АТО виборюючи волю та незалежність країни.

Євген Бурко

Народився 8 липня 1991 р., в с. Вільне, Кіровоградського район, Кіровоградської області.

Сержант, заступник командира розвідувальної групи 3-го окремого полку спеціального призначення загинув 12 червня 2014 р. під час нападу на колону військової техніки біля с. Степанівка Донецької області.

У Євгена залишились батьки, дружина та дві доньки (молодша з них народилася після загибелі батька, у жовтні 2014 р.)

Поховали Героя в с. Вільне.

Анатолій Бузуляк

народився 29 листопада 1986 р., в с. Високі Байраки, Кіровоградського району, Кіровоградської області.

Сержант, командир відділення в 3-му окремому полку спеціального призначення загинув 29 липня 2014 р., під час виконання бойового завдання в складі розвідгрупи з рятування пілотів збитого літака в районі міста Сніжне Донецька область.

У нього залишилися мати та старший брат.

Поховали Анатолія в с. Високі Байраки.

Роман Крадожон

Народився 27 жовтня 1977 р., в с. Велика Северинка, Кіровоградський район, Кіровоградська область.

Солдат, водій-санітар медичного пунку 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина».

Загинув 13 серпня 2014 р. під час обстрілу з БМ-21 опорного пункту в районі с. Ленінське Донецької області.

Похований в с. Велика Северинка.

Роман Майстерюк

Народився 23 листопада 1971 р., в с. Миколаївка, Кіровоградського району, Кіровоградської область.

Був командир роти 34-го батальйону територіальної оборони «Батьківщина». Посмертно присвоїли звання підполковник.

Загинув 21 липня 2014 р. під час бою за блокпост, полишений терористами в районі смт. Неліпівка, Донецької області. Разом з Романом загинув солдат Фаріз Ібрагімов.

У Героя залишились дружина і син.

Місце поховання: м. Кіровоград, Ровенське кладовище, Алея Слави

Дмитро Панченко

Народився 6 квітня 1979 р., в с. Соколівське, Кіровоградського району, Кіровоградської області.

Солдат, санітарний інструктор 3-го окремого полку спеціального призначення.

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла так званим «Зеленим коридором» на дорозі поміж с. Многопілля - с. Червоносільське. 3 вересня 2014 р. тіло Панченка Д. разом з тілами 96 інших загиблих у Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. 16 жовтня 2014 р. тимчасово похований на Краснопільському цвинтарі м. Дніпропетровська, як невпізнаний герой. Був упізнаний за тестами ДНК. Перепохований в березні 2015 р. у Кіровограді на Ровенському кладовищі, Алея Слави

У Дмитра залишилися батьки, брат, дружина та двоє дітей, син і донька.

Володимир Тигнян

Народився 4 листопада 1989 р., с. Катеринівка, Кіровоградський район, Кіровоградська область.

Старший солдат, командир відділення 169-го навчального центру Сухопутних військ (300-й навчальний танковий полк).

Загинув 16 січня 2015 р. поблизу кургану «Гостра Могила», що неподалік селища Польове (Шахтарський район) Донецької області. Після мінометного обстрілу бойова машина вийшла з ладу та з'їхала у ставок. Двом членам екіпажу вдалося вибратись, а Володимира вони не змогли витягти, заклинило люк.

У Володимира залишилась мати.

Місце поховання: м. Кіровоград, Ровенське кладовище, Алея Слави

Андрій Ткаченко

Народився 11 грудня 1979 р., с. Покровське, Кіровоградський район, Кіровоградська область.

Старший сержант, командир відділення в 93-й окремій механізованій бригаді.

Загинув 19 жовтня 2014 р. під час виконання бойового завдання в районі міста Авдіївка, Ясинуватський район, Донецька область.

У чоловіка залишилися батьки, дружина та 4-річна дитина.

Поховали героя в м. Новоукраїнка, Кіровоградської області.